Інститут стягнення заборгованості шляхом здійснення виконавчого напису нотаріусом є досить спірним, незважаючи на тривалий строк його існування та врегулювання в спеціальному законі «Про нотаріат».
05.06.2017 року Верховним Судом України винесено рішення у справі №6-887цс17, яким детально розписано всі особливості стягнення за виконавчим написом та підстав його недійсності. Так, судом звернуто увагу, що нотаріус здійснює виконавчий напис, ґрунтуючись на поданих стягувачем документах, які мають підтвердити безспірну заборгованість боржника. Але в той же час, лише подання таких документів не має результатом безспірність таких вимог, якщо боржник оскаржує такий виконавчий напис у суді. При цьому чинним законодавством не врегульовано, що саме може спростувати безспірність вимог, отже суд розглядає такі вимоги боржника індивідуально в кожному конкретному випадку.
ВСУ в своєму рішенні зайняв позицію, що здійснюючи виконавчий напис, нотаріус підтверджує право стягувача на стягнення зазначеної суми коштів. Проте таке право існує тільки до того моменту, поки суд не спростує його. Тобто боржник, в свою чергу, з метою захисту своїх прав не позбавлений можливості подати позовну заяву до суду для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, як з підстав необʼєктивності вимог стягувача (неправильна сума заборгованості, сплив строків давності та ін.), так і з підстав порушення процедури вчинення такого напису нотаріусом.
Отже суди при розгляді такої категорії справ мають звертати увагу не лише на дотримання нормативної процедури вчинення виконавчого напису, а й перевірити всі докази щодо наявності у стягувача взагалі права на стягнення заявленої заборгованості та безспірність таких вимог. Найчастіше безспірність позовних вимог спростовується наявністю спору по суті розміру заборгованості.