Застава, гучна справа Борисова та системні ризики антикорупційної практики

Застава як запобіжний захід у кримінальному процесі стала одним із найрезонансніших інструментів останніх років, особливо у гучних корупційних справах, пов’язаних із воєнкомами ТЦК. Справу скандального ексначальника Одеського обласного ТЦК Євгена Борисова можна вважати кейсом, що ілюструє ключові питання ефективності, ризиків і суспільної реакції на механізм застави в умовах воєнного стану.

Фактичні обставини кейсу Борисова

У липні 2023 року Євгена Борисова вперше затримали за підозрою у незаконному збагаченні, зловживанні службовим становищем під час мобілізації та низці інших службових злочинів. Суд одразу обрав йому запобіжний захід — тримання під вартою із правом внесення застави у розмірі 150 млн грн. З часом розмір застави було суттєво знижено до 12 млн грн, яка й була внесена, і Борисов мав вийти на свободу. Проте безпосередньо на виході з ізолятора його повторно затримали з новою підозрою на понад 142 млн грн за фактом легалізації доходів.

Гучне затримання супроводжувалося скандальним розкриттям фактів придбання родиною обвинуваченого нерухомості за кордоном на мільйони євро, що не співмірно з його офіційними доходами. Викриття стало можливим завдяки розслідуванням ЗМІ, аналітиці НАЗК, співпраці правоохоронців України та Іспанії, а також оперативним діям ДБР.

Юридичний аналіз застави в українських реаліях

Застава у кримінальному процесі є альтернативним запобіжним заходом до взяття під варту відповідно до статті 182 КПК України. Її суть полягає у внесенні грошових коштів з метою гарантування виконання підозрюваним своїх обов’язків та забезпечення явки до органів слідства. Внесені кошти можуть бути стягнуті до державного бюджету у випадку невиконання покладених процесуальних обов’язків.

Розмір застави визначає слідчий суддя на основі:

• характеру alleged злочину,
• майнового стану підозрюваного,
• сімейного становища,
• оцінки ризиків ухилення або впливу на хід досудового розслідування.

Для особливо тяжких злочинів застава може сягати до 300 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, або бути більшою у виключних випадках. Така диференціація покликана мінімізувати ризики переховування чи тиску з боку підозрюваного.

Ризики, які ілюструє справа Борисова

• Небезпека втечі: Справа Борисова показує, що, незважаючи на величезний розмір застави (12 млн грн), підозрюваний мав намір покинути Україну одразу після виходу з СІЗО. Це потребує системної оцінки адекватності застави як інструменту стримування ризиків для окремого категорії злочинів у воєнний час.
• Соціальна справедливість: Обурення суспільства зумовлено різницею між доходами і фактично внесеною заставою — для пересічних громадян цей запобіжний захід неможливий, тоді як фігуранти фінансових злочинів можуть знайти необхідні кошти навіть після арешту майна.
• Маніпуляції через судову практику: Зменшення суми застави з 150 до 12 млн грн викликає питання щодо передбачуваності та об’єктивності ухвал, можливостей впливу фігуранта справи та його захисту на рішення суду.

Практичні й доктринальні висновки

• Суд, визначаючи розмір застави (відповідно до КПК), повинен враховувати не лише статки підозрюваного, а й тяжкість злочину, суспільний резонанс, наявні активи (в тому числі й закордонне майно), ризики втечі, а також реалії воєнного часу.
• Механізм повторного затримання після звільнення з-під варти за новою підозрою є запобіжником для істотних кримінальних ризиків (наприклад, втечі за кордон). Проте необхідно подбати про ефективне реагування до звільнення фігуранта з-під варти для уникнення ймовірного переховування.
• Питання конфіскації або передачі заставної суми у дохід держави потребує ефективної процедури реалізації у разі порушення обов’язків підозрюваним, а контроль відповідних органів — бути суворішим.

Перспективи реформування

Кейс Борисова чітко продемонстрував потребу в актуалізації підходу до застосування застави для осіб, підозрюваних у тяжких корупційних і посадових злочинах під час війни.

Чіткіша регламентація критеріїв призначення застави (зокрема, обмеження виходу для держслужбовців із суттєвими активами), посилення контролю над переміщенням підозрюваного після внесення застави, а також забезпечення прозорості судової процедури, є необхідними для зміцнення довіри суспільства до інституту застави як справедливого й ефективного запобіжного заходу.

Цей кейс є яскравою ілюстрацією системних викликів правозастосування в умовах трансформації суспільних та правових реалій воєнного часу та підкреслює необхідність якісної адвокатської, процесуальної і судової роботи — для захисту суспільних інтересів, контролю за зловживанням механізмом застави та забезпечення справедливості.

Автор: Євгеній Мурченко –керівник практики кримінального правки та процесу Адвокатського обʼєднання «Юридична компанія «WINNER”.

Якщо у вас виникли питання або проблеми, пов’язані із питаннями оскарження застави, обрання чи зміни запобіжного заходу, процесуального захисту у справах про корупційні чи посадові злочини — звертайтесь до адвокатів Юридичної компанії WINNER для отримання комплексної підтримки, мінімізації ризиків та захисту ваших прав навіть в умовах воєнного часу.