Масові неправомірні відмови держорганів, банків та мобільних операторів у наданні інформації

За останні роки юристи й бізнес дедалі частіше стикаються з ситуацією, коли державні органи, банки та мобільні оператори системно відмовляють у наданні інформації. Формальні посилання на «захист персональних даних», «банківську таємницю» чи «відсутність повноважень запитувача» часто прикривають небажання або неспроможність виконувати прямі обов’язки. Масовість таких відмов перетворює їх із винятку на практику, що підриває правову визначеність, унеможливлює захист прав громадян та бізнесу і створює додаткові ризики для органів досудового розслідування, адвокатів і судів.

Причини масових відмов у наданні інформації

Ключова проблема полягає в поєднанні трьох факторів. По‑перше, складність та фрагментарність регулювання: право на доступ до публічної інформації, банківська таємниця, захист персональних даних, таємниця зв’язку й процесуальні норми існують паралельно, а їх колізії часто вирішуються «на користь тиші» – тобто відмови. По‑друге, страх санкцій: працівники банків і операторів бояться відповідальності за незаконне розголошення, тому автоматично обирають консервативний варіант – не надавати нічого без очевидного і безспірного правового обґрунтування. По‑третє, низька культура сервісу й небажання брати на себе відповідальність: простіше відписати шаблонну відмову, ніж розібратися в конкретному запиті.

У державних органах додатково діє інерція «закритості»: чиновники нерідко сприймають будь-який запит як загрозу або додаткове навантаження, а не як інструмент реалізації прав громадян. У результаті навіть очевидно правомірні запити адвокатів, нотаріусів, суб’єктів господарювання або журналістів зустрічають формальні відписки або мовчазну відмову.

Види інформації, по яких найчастіше відмовляють

Найвразливішими є три блоки інформації. Перший – фінансові дані: банки часто відмовляють у наданні виписок, інформації про рух коштів, залишки на рахунках, посилаючись на банківську таємницю, навіть коли запитувач має очевидний процесуальний статус (слідчий з ухвалою суду, арбітражний керуючий, адвокат із відповідним ордером) або пряму згоду клієнта. Другий блок – дані телеком‑операторів: деталізація дзвінків, інформація про прив’язку SIM‑картки, реєстраційні дані абонента, геолокація. Тут класичним аргументом є «таємниця зв’язку» та «захист персональних даних», навіть у випадках, коли закон прямо дозволяє доступ за рішенням суду або за згодою абонента.

Третій блок – інформація, що зберігається в державних реєстрах та інформаційних системах: дані про майно, корпоративні права, адміністративні акти, результати перевірок, виконавчі провадження тощо. Навіть при наявності законного інтересу й посилання на профільні закони запитувачі отримують формулу «інформація належить до інформації з обмеженим доступом/містить персональні дані» без подальшого аналізу, чи можна надати її частково, знеособлено або в інший спосіб.

Формальні підстави vs реальні мотиви відмов

Типовою картиною є використання законних підстав у спотвореному або надмірно широкому тлумаченні. Наприклад, норми про банківську таємницю або персональні дані застосовуються без урахування винятків: згоди суб’єкта, існування судового рішення, процесуального статусу запитувача або прямої норми спеціального закону. Часто орган чи установа «не помічає» того, що обмеження доступу мають бути пропорційними й обґрунтованими, а не абсолютними.

Реальними мотивами відмов нерідко є небажання «світити» проблемні операції, корупційні ризики або просто уникнення відповідальності: надання інформації інколи розкриває недоліки внутрішніх процедур, порушення законодавства чи службову недбалість. Додатковим чинником є перевантаженість окремих служб: обробка запитів потребує часу й ресурсів, яких бракує, тому відмови стають способом зменшити навантаження.

Наслідки для прав громадян та бізнесу

Системні неправомірні відмови в інформації б’ють по декількох рівнях. Для громадян – це неможливість ефективно захищати свої права: оскаржувати рішення, доводити факти порушень, збирати докази для суду чи правоохоронних органів. Для бізнесу – це ускладнення комплаєнсу й управління ризиками: неможливо вчасно виявити шахрайство, підтвердити виконання контрактів, провести внутрішні розслідування або реагувати на підозрілі транзакції.

Для правозастосування загалом наслідком стає девальвація правових механізмів: розслідування затягуються, суди позбавлені доказів, адвокати змушені вдаватися до непрямих способів отримання інформації (через третіх осіб, неформальні контакти, паралельні запити). У довгостроковій перспективі це підриває довіру до інститутів держави, фінансової системи та телеком‑ринку, оскільки учасники бачать, що формально гарантовані права на доступ до інформації не працюють.

Процесуальні інструменти протидії відмовам

Ключовою відповіддю на масові відмови має стати системна робота з процесуальними інструментами. Для державних органів – це, зокрема, оскарження їхніх відповідей (або бездіяльності) до адміністративних судів, скарги до вищестоящих органів і омбудсмана, використання механізмів відповідальності службових осіб за необґрунтоване обмеження доступу до інформації. Судова практика поступово формує стандарти: органи влади повинні чітко мотивувати, чому саме інформація не може бути надана, чому не застосовано частковий доступ чи знеособлення.

Щодо банків і мобільних операторів ключовими стають поєднання цивільно‑правових, банківських і процесуальних механізмів: фіксація запитів і відмов, звернення до регуляторів (наглядових органів), вимоги в межах судових проваджень, у тому числі шляхом клопотань до суду про витребування доказів. Важливо не обмежуватися одноразовою кореспонденцією: потрібно будувати «трасу» доказів того, що установа свідомо блокує доступ до інформації, яку зобов’язана надати.

Роль адвокатів та комплаєнс‑фахівців

Адвокати й внутрішні юристи компаній відіграють ключову роль у протидії неправомірним відмовам. Вони мають не лише готувати юридично вивірені запити, а й заздалегідь проектувати стратегію: які альтернативні джерела доказів існують, які судові або регуляторні механізми можна використати, які ризики може створити конфлікт із конкретною установою. Для банків і операторів, у свою чергу, важливо вибудовувати внутрішні політики так, щоб балансувати між захистом таємниці й виконанням законних запитів: чіткі процедури верифікації запитувачів, контроль за якістю відповідей, навчання персоналу.

У корпоративному секторі неправомірні відмови контрагентів і сервіс‑провайдерів мають враховуватися при оцінці партнерів: системна закритість може бути індикатором підвищених юридичних і репутаційних ризиків. Юристи можуть рекомендувати включати в договори спеціальні положення про надання інформації, аудиторський доступ, зобов’язання співпрацювати в разі розслідувань.

Необхідність зміни практики й культури доступу

Масовість неправомірних відмов свідчить не лише про проблеми в регулюванні, а й про відсутність культури прозорості. Потрібне зміщення акценту: від «заборонено все, що прямо не дозволено» до «дозволено все, що не заборонено, за умови дотримання балансу інтересів». Державні органи мають сприймати інформаційні запити як нормальну частину своєї діяльності, а банки й оператори – як елемент клієнтського сервісу й комплаєнсу, а не як загрозу.

Для цього важливі і зміни в законодавстві (уточнення колізій, посилення відповідальності за безпідставні відмови), і розвиток практики саморегулювання, і інформаційна робота з працівниками. В іншому разі право на інформацію так і залишиться декларацією, яка розбивається об щоденну адміністративну реальність.

Якщо у вас виникли питання або проблеми, пов’язані із неправомірними відмовами держорганів, банків чи мобільних операторів у наданні інформації, звертайтесь до наших юристів для отримання індивідуальної консультації та професійної правової допомоги.

Автор: Ігор Ясько, керуючий партнер АО «Юридична компанія “WINNER”», к.ю.н.